Перейти до основного вмісту

"Маленький принц" донецького театру «Жуки»

Коли до Києва залетіли «Жуки»

Зазвичай улітку, коли усі театральні колективи йдуть у відпустку, глядач особливо відчуває брак мистецьких подій. Порадувати у цей період віддану театру публіку можуть лише фестивалі та гастрольна діяльність театрів. Слід відмітити, що у столиці, наприклад, не припиняє показувати вистави, влаштовувати творчі зустрічі та приймати гостей Національний центр театрального мистецтва імені Леся Курбаса. Цього літа у цьому Центрі, окрім репертуарних спектаклів «Із міра аднаво в другой…» за повістю Миколи Гоголя «Записки божевільного» (режисер – Марк Нестантінер) та «Будинок на кордоні» Славоміра Мрожека (режисер – Олександр Журавель), відбулася прем’єра моновистави «Дикий мед у рік Чорного Півня» за п'єсою сучасного драматурга Олега Миколайчука (режисер – Олена Шапаренко), кілька літературних вечорів Олега Драча за участі автора, драматургічний майстер-клас Неди Нежданої «П'єса як простір варіантів. Нова сценічність і спростування міфів» та майстер-класи польських митців для молодих хореографів, режисерів і драматургів. А також слід відмітити приїзд Донецького камерного театру «Жуки», що представив столичному глядачу сентиментальну виставу-подорож «Маленький принц» за однойменним твором Антуана де Сент-Екзюпері.

Цей театр зародився у кінці минулого сторіччя, коли театральне життя України ознаменувалося шаленим сплеском студійного руху. Що казати, але сам Київ налічував тоді більше сотні театральних колективів. У цей період зароджувалося багато різноманітних фестивалів, трупи могли дозволити собі гастролі по різним містам нашої держави та зарубіжжя. Та дуже швидко через виникнення фінансових перепон більшість колективів зникли безвісти і лише деяким пощастило утриматися на плаву і створити власні театри. Так виник, наприклад, Київський театр на Подолі під керівництвом Віталія Малахова, Київський театр «Колесо» під орудою Ірини Кліщевської та інші. Одним з таких колективів, що вистояв і продовжує займатися творчістю, долаючи власними зусиллями усі фінансові труднощі без державної підтримки, є Донецький камерний театр «Жуки».

В основному театр, якому цього року виповнилося уже 22 роки (заснований 1989 року), є активним учасником саме фестивального життя України та зарубіжних країн: «Драбина» (м. Львів), «Розкуття» (м. Хмельницький), «Київська Парсуна», «Мистецьке Березілля», «Майстер і Маргарита», «Київ травневий» (м. Київ), «Донбас театральний», «Арт-альтернатива» (м. Донецьк) та інших. Зимою цього року трупа, яка налічує трохи менше 10 чоловік, брала участь у міжнародному фестивалі нових театрів, театрів-студій і студійних робіт «Різдвяний парад» у Санкт-Петербурзі, а літом планувала завітати до Німеччини на фестиваль «Еxplosion» («Вибух»). За час свого існування театр здійснив більше 50-ти постановок за творами Семюела Беккета, Михайла Булгакова, Олександра Вампілова, Миколи Гоголя, Федора Достоєвського, Михайла Зощенка, Ежена Йонеско, Гарсія Маркеса, Мілорада Павича, Віктора Пелевіна, Даниїла Хармса, Антона Чехова, Уїльяма Шекспіра та інших відомих письменників й драматургів. А відкрився театр виставою у стилі модерн «Клуб самотніх сердець сержанта Пеппера», що народилася на основі російського андеграунду Д. Хармса та британського року групи «Бітлз».
  Незмінним організатором, керівником і режисером донецьких «Жуків» є – Євген Іванович Чистоклетов (випускник Воронізького державного інституту мистецтв та Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого). Саме музика надихала Чистоклетова на перші його постановки, а захоплення музикою ліверпульської четвірки «Бітлз» (у перекладі beetles – жуки) підштовхнуло до назви молодого театрального колективу – «Жуки». Євген Іванович працював актором у Ростові-на Дону, Смоленську, Ленінграді, Донецьку, а також режисером Донецького театру ляльок і викладачем-режисером Донецького училища культури. «Жуки» – це здійснення мрії Чистоклетова, яка полягала у створенні власного маленького театру «для того, щоб займатися виключно драматичними дослідами: грою, режисурою, перекладом літератури на мову сцени, сценографією, архітектурою». Режисер є прихильником теорії «Пустого простору» відомого англійського режисера Пітера Брука, тому у своїх постановках керується принципом «живого» та миттєвого театру, де кожна вистава відкривається наново. Цього театрального сезону театр створив 3 нові вистави – «Біси» за однойменним романом Ф. Достоєвського, «Сторож» за однойменною п’єсою Гарольда Пінтера та «Антігона» за однойменною п’єсою Софокла, а також спробував відновити й по-новому поглянути на «дорослу» казку Антуана де Сент-Екзюпері «Маленький принц». Саме останній спектакль і запропонували «Жуки» київській публіці. Оскільки театр не є частим гостем столиці, то, звичайно, важко оцінити театр за однією виставою і намалювати цілісну картину напрямку, якого він дотримуються.


   Спектакль «Маленький принц» поставлений за принципом умовного театру у цілком пустому сценічному просторі (виключенням хіба що є один невеликий чорний ящик, що є одночасно і стільцем-пагорбом для багатьох персонажів, і троном для короля, і будинком-коробкою для баранчика). Саме актори (Олеся Гордеюк, Андрій Кириченко, Анна Насадюк, Ольга Чистоклетова) і є головним «наповнювачем» вистави, що створена за принципом притчі-роздумів на тему твору Екзюпері. Пластичний малюнок «Маленького принца» нагадував собою акторський психофізичний тренаж-медитацію з різких й плавних, ламаних й цільних рухів. Костюми у всіх героїв створені у чорно-білій гаммі (біла сорочка і чорні штани) дещо мішкуватого фасону для того, очевидно, щоб стерти приналежність акторів до певної статі. Розбавляли Ч/Б художнє оформлення лише легкі шифонові шарфики жовтого, синього, червоного та білого кольору, котрі періодично з’являлися на шиях у акторів. З однієї сторони, останні три кольори утворюють прапор Франції (деякі сцени виконувалися на мові оригіналу), а з іншої – допомагають акторам створити задумані постановником чотири стихії: війну, божевілля, любов і смерть. За режисерським рішенням у виставі немає чіткого розподілу на героїв, тому кожен з акторів грає і Льотчика – оповідача історії, і Маленького принца. Цим постановник прагнув показати глядачу, що у кожного в душі живе доросла людина та дитина. Маленький принц у виставі уособлює світле, життєрадісне та безтурботне дитинство з заповітними мріями та казковими фантазіями, про яке частіше всього більшість забуває у зрілому віці.

  При театрі «Жуки» завжди існувала і продовжує діяльність театральна студія, яка зараз майже злилася в одне ціле з самим театром. Зі студійцями Чистоклетов займається виключно практичною роботою над виставами, а «кожен новий спектакль – це і є новий метод роботи», за словами режисера. Щоб не наврочити, режисер не розказує про майбутні постановки, але підкреслює, що у своєму виборі колектив вільний від комерції та політики, а керується лише кількістю виконавців та рівнем їхньої готовності до певного матеріалу.

Виходячи з «комашиної» назви театру, хотілося б побажати колективу вільно й широко літати на крилах творчості і частіше «жужжати» на різних театральних сценах. Але Євген Чистоклетов порівнює свій театр з підводним кораблем, що «оточений бездонним морем і пливе до сонця». Тому побажаємо театральному кораблю «Жуки» оминати на своєму шляху будь-які штормові перепони і глибше поринати у глибини творчості.
Отже, для вибагливо столичного глядача, що прагне навіть літом отримувати мистецькі враження, Національний центр театрального мистецтва імені Леся Курбаса представив цілу низку різноманітних вистав та зустрічей. Сподіваємося на нові цікаві прем’єри, творчі вечори і майстер-класи з наступного театрального сезону, а також на постійно відкриті двері Центру театрального мистецтва для гастролерів.

Газета «Культура і життя», №34, 2011 року

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Балерина Оксана Бондаренко (портрет)

Мрії на пуантахТихий зимовий вечір… За вікном кружляє лапатий сніг, миготить вогниками новорічна ялинка. Маленьке біляве дівча вмостилося на дивані проти телевізора, закутавшись теплою ковдрою тримає в руках велике горнятко ароматного чаю і тацю з солодощами. Розпочався показ улюблених мультфільмів... спершу про Гидке каченя, далі про зачарованого хлопчика Нільса, та ще й історія Кая та Герди. Але найбільше захоплення – від перегляду «Лускунчика». Сміливі герої, дивовижні перипетії, магічна музика Петра Чайковського зачаровували, навперебій з’являлись різні думки, фантазії, мрії про загадковий замок, таємничого принца – все немов спліталось у дивовижному танку.
Хай там як, але мрії іноді таки справджуються, бодай частково. Балерина Оксана Бондаренко переконує в цьому на власному досвіді, але обов’язково додає – за умови працелюбства та віри. В певному сенсі цю артистку балету можна вважати берегинею казки, адже вже четвертий сезон у її майстерному виконанні оживають казкові герої на сц…

МІС ГРОТЕСК АНАСТАСІЯ ЄВТУШЕНКО

Синдроми й перспективи актриси комедійного жанруОсобисте і творче життя актриси Молодого театру АнастасіїЄвтушенко схоже на батарейкуз двома полюсами. На сцені «+» – сміх,радість, веселощі, а вдома «-» – спокій імеланхолія. Синдром, притаманний здебільшого артистам комедійного жанру.
ПОЛЮС «+»: ТВОРЧІСТЬУ своїй віковій категорії Насті Євтушенко сміливо можна було б присвоїтизвання «Королева комедії» або ж «Місгротеск», адже в цьому жанрі середмолоді вона одна з найкращих. Лише зап’ять років роботи в Молодому театрістворила понад десяток яскравих, переважно комедійного плану, ролей.
Харизматична. Запальна. Ексцентрична. Козирем успіху актриси є її яскравізовнішні дані (зріст 183 см, міцна статура, низький голос), помножені на таланті працелюбство. Кожна героїня АнастасіїЄвтушенко виліплена з найменших, влучно віднайдених і правдивих рис характеру. Вони настільки відповідають типажамдівчат і жіночок, яких ми бачимо в повсякденності, що це викликає у глядачанестримний сміх крізь сльози.
Зде…

У моді – РУДІ!

Гама відтінків рудого кольору така різноманітна: морквяний, піщаний, мідний, вогняний, персиковий, золотистий, цегляний, помаранчевий... А от рудоволосих людей, на жаль, ще й досі сприймають за стереотипами: якщо чоловік – то жартівник і балагур, якщо жінка – чаклунка чи «руда бестія». Особливо це стосується акторського амплуа. Розвіяти застарілі міфи, а також розповісти про свою унікальність та неповторність спробували самі актори з сонячним кольором волосся.
*Історія і сьогоденняЗ давніх часів рудоволосих людей побоювалися одні і, водночас, захоплювалися інші: єгиптяни вважали невезучими тож приносили у жертву Богу Сонця; іспанці (у часи середньовіччя) ставилися як до чаклунів, тому спалювали на вогнищі; римляни були переконані у їх вдачі та навіть купували рудоволосих рабинь як талісман; полінезійці захоплювалися і приписували благородне походження, покровительство божественних сил. В історію ввійшли такі відомі руді як Нерон, Наполеон, Леонардо да Вінчі, Ван Гог, Антоніо Вівальді, …